Підвищення енергоефективності національної економіки – одне із стратегічних завдань сьогодення. Наразі енергоємність валового внутрішнього продукту (ВВП) України у 2-3 рази вища, ніж в економічно розвинутих країнах.
Це є наслідком різних причин, зокрема, діючої структури виробництва, де переважають енергоємні галузі, такі, наприклад, як чорна металургія, хімічна промисловість. Переважна частина основних виробничих фондів в Україні морально та фізично застаріли і тому вони не відповідають сучасним вимогам, що стосуються сучасних критеріїв енергоефективності. Відтак неефективне використання енергоресурсів в промисловому виробництві, на транспорті, в житлово-комунальному секторі – серйозна проблема, яка потребує невідкладного розв’язання на державному рівні. Проблема набуває ще більшої актуальності в контексті чергового підвищення російським „Газпромом” ціни на природний газ до $179,5 за тис. куб. м. для України з 2008 року.
Найбільш складана ситуація склалась у вітчизняній комунальній теплоенергетиці. Велика частина населення міст проживає в багатоквартирних панельних будинках, побудованих в період, коли необгрунтовано низькі ціни на енергоносії поєднувалися з вимогами прискорення будівельних робіт, зменшення вартості, скорочення матеріалоємності і трудоємності будівництва. Системи опалювання в цих будинках не мають яких-небудь пристроїв для регулювання. Втрати енергії в будинках, побудованих 20-30 років тому, величезні. Житло забудови 90-х років минулого століття має дещо вищий рівень теплозахисту, але і він не може розглядатися як достатній з урахуванням сучасних вимог до теплоізоляції будівель.
У країнах Східної і Центральної Європи споживання енергії в житловому секторі економіки істотно більше, ніж в Західній Європі. Загальна питома потреба житлових будинків в електричній і тепловій енергії на сході Європи оцінюється на рівні 250-400 кВт-год/м2, тоді як в західноєвропейських країнах ця величина складає 150-230 кВт-год/м2 на рік. У скандинавських країнах добре ізольовані будівлі споживають 120-150 кВт-год/м2 на рік, а так звані енергетично ефективні будинки, утеплені особливо ретельно, споживають не більше 60-80 кВт-год/м2 на рік.
Отже, першочерговим для підвищення енергоефективності житлово-комунального господарства міст є підвищення енергоефективності комунальної теплоенергетики. За інформацією Національного агентства з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів, до 25% палива, яке спалюється в Україні, витрачається на теплопостачання житлових будинків та споруд. Зношеність системи комунального теплопостачання призводить до величезних втрат тепла. Природно, що з підвищенням на світовому ринку цін на природний газ подібні втрати неприпустимі, а значить, устаткування нашої комунальної енергетики вимагає модернізації і часткової заміни. Наприклад, в Білорусії, яка зі всіх країн колишнього СНД краще за інших справляється з вирішенням проблем комунальної сфери, реалізується державна програма, п'ятирічний план скорочення споживання природного газу. Бюджет програми — 5,5 млрд. доларів, і це притому, що Білорусія споживає газу в п'ять разів менше, ніж Україна. Якби подібна програма була прийнята в Україні, на її реалізацію довелося б виділити близько 27 млрд. доларів.
В Україні пішли шляхом регіональних програм. На регіональному рівні існує не лише потреба модернізації комунального устаткування, але й розробки механізмів втілення в життя відповідних програм. Передбачається, що фінансування таких програм здійснюватиметься за рахунок інвестиційних і інноваційних кредитів терміном погашення до 5 років, тому необхідно прийняти заходи щодо окупності комунальної енергетики за 4 роки. На переконання фахівців НАЕР, головним завданням регіональних програм має бути економія палива у розмірі 30—40%, а також впровадження нових технологій, передовсім когенераційних.
