Десять дискусійних аргументів реформування ЖКГ
Автор: Ганна ЛЮТА
Теза 1. «Єдиним інструментом узгодження інтересів приватних власників квартир є їх об’єднання в товариства власників житла»
«Ринок» багатьох житлово-комунальних послуг існує без терезів і без покупців. Населення позбавлене елементарних «ринкових прав»: не може контролювати обсяг і якість послуг, що надаються, вибирати ціну і навіть відмовитися від таких послуг; обсяг споживання залишається невідомим і, можливо, незмінним. Щодо багатьох видів послуг навіть постачальники не можуть діяти за принципом «за скільки заплатив, стільки й отримай». Немає ясності і в питанні, хто ж отримує послуги: домогосподарство, житлово-комунальне підприємство, керуюча компанія чи адміністрація. Мало того, немає ясності й у тому, що ж саме є спожитим продуктом: ресурси, щодо яких розраховуються нормативи споживання (Гкал, літри, м3, кВт•год), або параметри комфорту, за якими оцінюється сам факт надання або відсутності послуги і якість роботи підприємств ЖКГ (температура і вологість у приміщенні, робота водорозбірних приладів, освітленість і чистота вулиць тощо). Тобто йдеться про ринок, де зрозуміло, хто стоїть за прилавком, але незрозуміло, що на прилавку; зрозуміло, хто платить, але незрозуміло, хто ухвалює рішення про покупку.
Невдачі реформування ЖКГ упродовж останніх десяти років у тому й полягають, що на цьому ринку не був сформований і підготовлений покупець. Саме тут криється причина того, що ЖКГ не вдалося перетворитися на ринковий сектор економіки, до того ж у ньому домінують адміністративні методи управління. Залишилося незрозумілим, до кого ж саме мають застосовуватися ринкові методи управління, і хто має ухвалювати рішення з огляду на ринкові сигнали.
Найважливіше завдання реформи ЖКГ — не просто змінити пропорції навантаження з оплати послуг між населенням і бюджетом, а й перетворити споживача на покупця, наділеного ринковими правами.
Трансформація споживача в покупця пов’язана з низкою проблем. Більше ніж 80% населення України мешкає в багатоквартирних будинках, але при цьому не існує організаційної та юридичної основи для того, щоб окремі домогосподарства вступали у прямі і рівноправні договірні відносини із ресурсопостачальними підприємствами. Домогосподарства ізольовані, а тому не спроможні ефективно захищати свої інтереси в суді у разі виникнення спорів із ресурсопостачальними підприємствами. Домогосподарства не можуть контролювати кількість і якість ряду отримуваних комунальних послуг. Не існує механізму, який би дозволяв населенню контролювати виробничі витрати ресурсопостачальних організацій. Відсутня конкуренція на ринках надання житлово-комунальних послуг. Зростання плати населення за послуги стимулює домогосподарства до зниження їх споживання. Проте наявна система виставляння рахунків не дає користувачам можливості (за винятком рахунків за спожиту електроенергію) отримувати користь від заходів, спрямованих на підвищення ефективності використання енергії і води. Перехід до повного відшкодування витрат стимулює тепло- і водопостачальні підприємства до завищення показників і покладає додатковий тягар на комунальні і сімейні бюджети. Усе це не дає змоги просуватися у вирішенні проблеми бідності, що є одним із трьох найважливіших стратегічних завдань України на нинішньому етапі.
Єдиним інструментом узгодження інтересів приватних власників квартир оголошено їх об’єднання в товариства власників житла (ТВЖ), які з багатьох причин розвиваються повільно. До речі, ТВЖ не охоплюють значної частки житлового фонду не тільки в Україні, а й у багатьох інших країнах. Так, у західній частині Німеччини ТВЖ охоплюють тільки 4% населення, а у Східній — 17%, у скандинавських країнах у ТВЖ або житлових кооперативах об’єднано не більше ніж 20% усіх домогосподарств, у США — не більше ніж 7%. У Швеції в кооперативному житлі мешкає 18% населення, а приватизація окремих квартир там зовсім заборонена. ТВЖ або кооперативне житло — це одна з важливих, але аж ніяк не єдина і не переважна форма спільного проживання домогосподарств. Значно більше поширені прибуткові багатоквартирні будинки, де домогосподарства наймають житло.
Якщо в результаті титанічних зусиль у ТВЖ — до цього «єдиного варіанта» — вдалося навернути тільки 1% населення, то зрозуміло, що це ніякий не варіант. Тому з першою тезою не можна погодитися.
Насправді головне — відсутність культури житлових співтовариств у багатоквартирних будинках і досвіду ухвалення спільних рішень з управління ними.Культура житлових співтовариств у багатоквартирних будинках в Україні не розвинена. Громадська сільська культура не прижилася на міському ґрунті. У селі ще й сьогодні з вами вітаються і знайомі, і незнайомі, а ось у під’їзді — ні. Існує значна соціальна та інституційна інерція в еволюції житлових співтовариств, її не можна ігнорувати. У Франції така культура формувалася 150 років. Бажання «стиснути час» і примусити всіх «перестрибнути» в ТВЖ завдає більше шкоди, ніж приносить користі, живить найстрашніший грибок для системи відносин з управління житловим фондом — недовіру.
 Першим кроком може бути створення, наприклад, органів територіального громадського самоврядування (ТГС), зокрема будинкових комітетів, впровадження кербудів, «домовиків», які стають школою управління і культивування добросусідства, уміння спільно вирішувати прості побутові проблеми, такі як прийняття робіт після капітального ремонту будинку або впорядкування прибудинкової території, обговорення планів робіт з обслуговування житлового будинку і відстеження їх виконання, контроль за фінансовими потоками, інформаційна робота з мешканцями та інше.
Теза 2. На Заході за житло платять 25% доходу сім’ї, і ми повинні платити стільки ж
Аналіз споживчих витрат у західних країнах дав змогу виявити два важливі моменти. Перше: віднісши всі фактичні та розрахункові платежі за оренду, ремонт, утримання житла і комунальні послуги до сімейного доходу, отримаємо середню частку для Європейського Союзу і США, яка дорівнює 21%. Ця частка є стійкою: адже за останні 42 роки американці стали в 2,5 разу багатші, а частка витрат на зазначені цілі в доході не змінилася. В європейських країнах частка цих витрат у сімей різних прибуткових груп кожної країни є стабільною. Вона не залежить від рівня доходів. У структурі споживчих витрат є динамічні складові (наприклад, з огляду на зростання доходів помітно знижується частка витрат на харчування і підвищується на розваги і туризм) і гранично стійкі — витрати на житло, послуги і транспорт. Останні залежать від типу сім’ї — числа її членів, їхнього віку, рівня і характеру зайнятості.
Другий момент — зміст житлових витрат. Житлові витрати в західних країнах включають: фактичні витрати на оренду житла; розрахункову вартість оренди житла, в якому мешкають його власники; витрати на утримання і поточний ремонт житла; витрати на водопостачання, каналізацію, вивезення сміття й інші житлові послуги, а також витрати на енергопостачання — електроенергію, теплову енергію, газ, рідке і тверде паливо для індивідуального опалювання житлових будинків. Тільки три останні складові (утримання, поточний ремонт і комунальні послуги) сумірні з витратами на житлово-комунальні послуги в Україні. Головна ж відмінність — оціночна і фактична вартість оренди.
При коректному порівняльному аналізі виявляється, що частка витрат на житлово-комунальні послуги, аналогічних українському показнику, становила у США впродовж останніх 42 років тільки 5,5—6,6%. Вона жодного разу не відхилялася від середньої величини більше, ніж на 0,5%. Це індикатор наявності граничного значення.
В Європейському Союзі в середньому ця частка дорівнює 5,6%, а діапазон значень по країнах становить від 4 до 9%. Значною мірою це пояснюється різницею в структурі власності житла і в цінах на енергоресурси. Найнижча частка власного житла і найвищі ціни — в Данії, Німеччині і Австрії. Саме у цих країнах найвища частка витрат на послуги. Дані по країнах Східної Європи порівняно обмежені, недостатньо сумірні і надійні. У цих країнах частка витрат на житлово-комунальні послуги становить від 4 до 11%.
Таким чином, максимальна здатність і готовність населення платити за житлово-комунальні послуги досягається за граничної (для малозабезпечених) частини витрат на житлово-комунальні послуги в сумі доходів, що дорівнює 10—15%, і за середньої частини витрат на послуги, що дорівнює 6% середнього доходу населення.Ці оцінки порогів справедливі за умови досягнення рівня збору за надані житлово-комунальні послуги в 95%.
Теза 3. Підвищення ставок оплати житла і комунальних послуг не призводить до зниження рівня збору платежів за послуги
В Україні платоспроможний попит на послуги ЖКГ визначає не рівень їх споживання, а рівень збору платежів. Саме зниження платіжної дисципліни при підвищенні цін (за інших рівних умов) свідчить про наявність негативної цінової еластичності. Ключовим чинником дисципліни платежів є не просто тарифи, а співвідношення «тариф—дохід». Економетричний аналіз показав, що коефіцієнти еластичності рівня збору платежів за показником «тариф—дохід» від’ємні. Твердження про нееластичність оплати за послуги ЖКГ від тарифів безпідставні.
Реакція споживачів на зростання цін у повній відповідності з економічною теорією негативна і значна. При підвищенні тарифу на 1% збір платежів падає на 0,2%, у деяких містах може сягати 1%.
Узагальнення залежності рівня збору платежів від частки витрат на комунальні послуги показано на рис. 1. До першого порога готовності і здатності населення платити за послуги еластичність платіжної дисципліни за ціною від’ємна, але помірна за величиною. Після цього порога вона досягає значення «-1», тобто зростання відношення «тариф—дохід» на 1% призводить до зниження збору також на 1%. Отже, постачальник послуг досягає рівня максимуму платіжної здатності населення, а подальше зростання тарифів спричиняє тільки накопичення боргів, стягнути які майже неможливо. Точніше, додаткові витрати на їх стягнення стають такими високими, що істотно перевищують додатковий збір платежів. До речі, аналогічне явище спостерігалося і з податком на прибуток.
Середня готовність і здатність населення платити за послуги дорівнює 5—7% усіх доходів населення.Саме в цьому діапазоні крива залежності перетинає рівень платіжної дисципліни в 95%. Рівень у 100% практично недосяжний у жодній країні. На рівні не вище ніж 6% доходу платять за послуги і забезпечені верстви населення — навіть при повному покритті ними витрат на житлово-комунальні послуги. Це — жорстка і стійка пропорція в структурі споживчих витрат не тільки в Україні. Тільки з такою часткою вдається за умови застосування «жорстких заходів» щодо боржників утримати платіжну дисципліну на рівні 95%. Якщо бажаний рівень дисципліни платежів нижчий (скажімо, 90%), то порогом буде значення 8% витрат на послуги від доходів населення.
З аналізу даних рис.1 і таблиці випливає дуже важлива і проста практична рекомендація: підвищувати тарифи на житлово-комунальні послуги можна до межі, поки платежі за послуги не перевищать 6% середнього доходу населення і/або 15% бюджету прожиткового мінімуму.
Теза 4. Підвищення плати за житлово-комунальні послуги не відіграє вирішальної ролі у визначенні числа малозабезпечених сімей, що претендують на отримання житлових субсидій
Так може бути тільки в разі, якщо жителі України є абсолютно економічно ірраціональними або субсидії такі малі, що не є значущими для малозабезпечених, або існує вкрай нерівномірний розподіл населення за рівнем доходів із двома величезними «горбами» для вкрай малозабезпечених і для надто забезпечених. В Україні не спостерігається жодного із цих чинників. Число отримуваних житлових субсидій домогосподарствами залежить від рівня звертань з приводу призначення субсидій (який, у свою чергу, визначається поінформованістю населення про умови надання субсидій, значення розміру субсидії для сімейного бюджету), тривалості процесу збирання необхідних документів, готовності квартиронаймача витратити час на оформлення документів, умов погашення заборгованості для отримання субсидії, інтенсивності роботи з боржниками, ставлення до розкриття інформації про доходи і соціального статусу малозабезпеченого і ще від багатьох чинників, а також від пропускної спроможності і схеми роботи системи надання субсидій.
Найінтенсивніше зростання числа отримуваних субсидії відбувається або після підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, або після активізації роботи з боржниками.Якщо раніше частина населення не платила за послуги і не зверталася по субсидії, то після активної роботи з такими домогосподарствами щодо погашення заборгованості на умовах її реструктуризації вони стають отримувачами субсидій. Посилення роботи з боржниками «виштовхує» за поріг спроможності платити за комунальні послуги тих, хто раніше не платив зовсім, а підвищення тарифів підштовхує до нього тих, хто раніше платив, але за нового рівня тарифів уже не спроможний це робити.
Теза 5. Завдання першочергової важливості — швидке завершення переходу на повне відшкодування споживачами вартості житлово-комунальних послуг
Реформа відносин у ЖКГ часто зводиться тільки до реформи пропорцій оплати послуг. Мова весь час ведеться про необхідність переходу на 100-відсоткова покриття населенням вартості послуг ЖКГ. Попри значні зусилля уряду, зростання частки населення в оплаті цього рахунка відбувається дуже повільно, а обсяг бюджетних витрат на фінансування ЖКГ ніяк не вдається ні істотно знизити, ні профінансувати повністю. Головна причина — надвисокі витрати на ЖКГ, які динамічно зростають, на сумному фоні повільного зростання реальних доходів населення і перерозподілу зібраних податків на користь центру, що обмежує доходи місцевих бюджетів.
Заклик до швидкого переходу на повне відшкодування витрат за послуги ЖКГ базується на припущеннях про відсутність межі платоспроможного попиту населення і про обґрунтованість витрат на послуги, які у формах звітності ЖКГ так і називаються: «Економічно обґрунтовані витрати». Якби тези три і чотири були слушні, то з них випливала б відсутність межі платоспроможності населення, а отже — на нього можна перекласти весь вантаж платежів за послуги, не побоюючись проблеми неплатежів і зростання бюджетних виплат на субсидії. Проблема полягала б лише в нерішучості влади. Проте обидві тези хибні. Мало того, з наведеного вище аналізу виходить, що в українському ЖКГ використовуються хибні індикатори управління процесом перерозподілу навантаження платежів між населенням і бюджетом. Ключовим параметром є не частка населення в покритті витрат, а відношення витрат на оплату послуг ЖКГ до середнього доходу або до бюджету прожиткового мінімуму. Витрати і доходи скрізь різні. Платити за житлово-комунальні послуги 22% свого доходу в регіонах із низькими доходами і високими витратами українці не можуть і не повинні.
Головною причиною надмірно високих витрат на послуги ЖКГ і величезних фінансових зобов’язань держави у сфері житлово-комунального господарства є його низька енергоефективність!Більше ніж 85% вартості комунальних послуг, що надаються населенню, прямо або опосередковано пов’язані з фінансуванням тепло-, електро-, газо-, водопостачання, а також поточного ремонту інженерних мереж будівель і їх конструктивних елементів з метою підвищення теплозахисту (ремонт покрівлі, міжпанельних швів, вхідних дверей, віконних конструкцій тощо). Низька енергетична ефективність збільшує витрати, зростання витрат спричиняє зростання соціальної напруги, що стримує можливості перенесення тягаря повної оплати послуг на населення. Практично всюди ці витрати за умови цілеспрямованої роботи можуть бути скорочені на 25—50%.
Структура ринку (зокрема система договорів, утворення тарифів та оплата послуг ЖКГ), у рамках якої здійснюється перехід на 100-відсоткову оплату, може призвести тільки до одного результату — безконтрольної ескалації цін на послуги низької якості. Якщо все навантаження з оплати послуг лягає на плечі мешканців і дотування припиняється, то практично зникає економічний інтерес міської влади займатися проектами, що знижують витрати на комунальні послуги. Залишається тільки зацікавленість у зниженні житлових субсидій. Що ж до ресурсопостачальних організацій, то їхні можливості перекладати неефективні витрати на плечі населення у такому разі різко зростають.
Дві третини котелень мають ККД нижче від 80%, третина — нижче від 60%, а десята частина — нижче від 40%. Втрати в 70% українських систем теплопостачання становлять 20—60%. Хто повинен платити за таку низьку ефективність? Фінансову відповідальність за низьку ефективність використання енергії в ЖКГ мають розділити населення і держава. Держава та органи місцевого самоврядування повинні відповідати за ефективність систем енерго- і водопостачання аж до житлового будинку. Населення ж повинне нести відповідальність за ефективність використання ресурсів у житлових будинках. За повного дотримання стандартів ефективності на всіх стадіях виробництва, транспортування, розподілу і кінцевого споживання витрати на опалення одного квадратного метра становлять тільки 30—70% рівня, що фактично склався. Тобто сьогодні велика частина населення вже оплачує понад 100% вартості послуг теплопостачання нормативного рівня ефективності.
З часом населення повинне повністю оплачувати комунальні послуги відповідно до комунальних стандартів ефективності, а не за фактичним рівнем безгосподарності. Не можна перекладати на споживача оплату наднормативних втрат палива, енергії та води у процесі їх виробництва, транспортування і розподілу. Споживач, навіть організований, не може впливати на підвищення ефективності використання ресурсів у системах виробництва і транспортування. Це зона відповідальності влади. Але споживач повинен відповідати за рівень ефективності використання ресурсів у житловому будинку. Це стимулюватиме його самоорганізацію і залучення на конкурсній основі структур, які опікуватимуться експлуатацією інженерних систем будівель.
За умови, що межа спроможності і готовності населення платити за послуги у фіксований момент часу обмежена, а рівень витрат на їх постачання істотно вищий, перехід до 100-відсткової оплати рівнозначний формуванню величезної заборгованості населення за послуги ЖКГ і підвищенню частки житлових субсидій в оплаті витрат на послуги. Понад 50% заборгованості формується за рахунок малозабезпечених сімей, з яких стягнути її нереально, навіть під загрозою переселення. Безнадійні борги у нас списують дуже рідко. При тому, що в разі, коли частка платежів за житлово-комунальні послуги в доходах сімей перевищує 10—15%, заходи щодо стягнення заборгованості вже не гарантують підвищення платіжної дисципліни (див. рис. 1). Будь-яке місто з величезними боргами населення стає непривабливим для приватного бізнесу, і розвиток конкуренції в ЖКГ за таких умов неможливий тощо. Тобто величезні борги знищують усі стимули і в споживачів, і в постачальників комунальних послуг. Урешті-решт, заборгованість населення доведеться взяти на себе місту (або віддати за неї значну частину комунального майна). А крім того, за рахунок житлових бюджетних субсидій малозабезпеченим доведеться покривати не менше ніж 10—20% усіх витрат на ЖКГ.
Тобто п’ята теза також хибна. Необхідна розробка і реалізація в кожному районі збалансованого графіка підвищення частки населення в оплаті послуг ЖКГ, що враховує як зростання його доходів і спроможність виділити 6% цих доходів на оплату послуг, так і результати інтенсивної роботи зі зниження самих витрат, які в багатьох випадках істотно завищені. Підвищення частки населення може відбуватися і без підвищення оплати — тільки за рахунок зниження витрат і тарифів. До речі, виявилося, що зростання тарифів не стало стимулом до формування ТВЖ.
Теза 6. Запровадження персоніфікованих соціальних рахунків сприятиме самоорганізації населення і виникненню конкурентного середовища в ЖКГ
Запровадженню персоніфікованих банківських соціальних рахунків приділяється занадто велика увага, явно не пропорційна важливості цього заходу. Передбачається, що це дасть змогу вирішити широке коло проблем ЖКГ, а саме: посприяти самоорганізації громадян, зменшити дотування ЖКГ, підсилити контроль населення за якістю і кількістю послуг ЖКГ, що надаються, підвищити прозорість бюджетної політики та ін.
Результатом цього заходу може бути що завгодно, але тільки не самоорганізація населення і виникнення конкурентного середовища в ЖКГ. Перехід до персоніфікованого субсидування малодохідних груп населення вже відбувся. Субсидії нараховуються персонально, але перераховуються прямо підприємствам ЖКГ. Модифікація цієї схеми за рахунок перерахування субсидій через банк на персональний рахунок при використанні практики оплати послуг за єдиною квитанцією, до якої не можна вносити зміни, що відображають недопостачання комунальних послуг, не дає споживачеві додаткових інструментів контролю за кількістю та якістю послуг. Теза про те, що перерахування субсидій на рахунки населення дисциплінує, може виявитися слушною тільки після того, як бюджети перестануть затримувати заробітну плату вчителям і лікарям. Не є цей захід також і очевидним засобом підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів на надання житлових субсидій через можливість їх нецільового використання і затримок із перерахуванням з персональних рахунків.
Теза 7. Повсюдне запровадження лічильників перетворить споживача комунальних послуг на покупця
Одним із напрямів перетворення споживача на покупця є встановлення приладів обліку і засобів регулювання. Для початку потрібно вирішити, що ж отримує покупець житлово-комунальних послуг: ресурси (Гкал, літри, м3, кВт.год) або комфорт. Кінцевою послугою, для якої нам потрібний ресурс, є саме комфорт. Якщо через квартирний лічильник тонким струмком пройшов об’єм гарячої води з температурою 25°С, і квартиронаймачеві довелося витратити годину на заповнення ванни, він сплатить за цю послугу згідно з показником лічильника, але це не вирішує проблеми його комфорту. Можливо, варто відразу купувати послугу, що має назву «комфорт»?
Для цього потрібна компанія, яка обслуговуватиме житловий будинок: згідно з будинковими обліковими приладами вона купить у постачальних організацій ресурси і, використовуючи свої технології, перетворить їх на комфорт, який і продасть населенню. Цю функцію можуть виконувати різноманітні організації. Така схема кардинально міняє не тільки визначення, а й способи вимірювання поставленої комунальної послуги. Параметри комфорту вимірюються зовсім іншими засобами — датчиками температури і вологості, методами визначення якості води та її тиску у водорозбірних приладах, параметрами освітленості, надійності і, нарешті, ступенем задоволеності населення будинку.
Друге питання: ми маємо справу з колективним покупцем або з індивідуальним? А якщо з колективним, то наскільки великий колектив? Сьогодні такий колектив — усе місто, і тому послуги оплачуються за середньоміськими нормативами споживання. Але це занадто великий колектив. Будь-які індивідуальні дії щодо ефективного використання ресурсів у ньому зникають безслідно. Раціональніше мати колектив на рівні однієї будівлі або одного житлово-комунального підприємства. У цьому разі прилади обліку і регулювання обов’язково встановлюються у житлових будинках (або на кілька будинків) з високим тепловим навантаженням. У будинки з низьким навантаженням (до 0,25 Гкал/год) і невисоким водоспоживанням прилади ставити нераціонально, оскільки витрати на їх обслуговування перевищать можливу економію від їх встановлення. Тобто встановлення лічильників має бути вибірковим.
У разі формування індивідуального покупця потрібно ставити квартирні прилади обліку води і тепла. Квартирний облік води в нових житлових будинках необхідний. А ось ставити їх у вже існуючому житловому фонді в пожежному порядку необов’язково. Сьогодні практично відсутні дослідження рівнів споживання залежно від:
• організації самих споживачів (домогосподарство, асоційовані домогосподарства, житлова компанія, енергосервісна компанія, керуюча компанія);
• якості послуг, що надаються, і витрат на компенсацію їхньої низької якості (використання електрообігрівачів, купівля питної води тощо);
• оформлення системи договірних відносин і структури тарифу (тариф на виробництво і транспортування тепла, тариф на обслуговування внутрішньобудинкових систем опалення);
• організації обліку споживання (середній по місту норматив, прилад обліку на групу будинків, прилад обліку на один житловий будинок, прилад обліку на квартиру);
• способу виставляння рахунків за показниками лічильників (пропорційно житловій площі і числу прописаних, пропорційно опосередковано заміряній кількості спожитого ресурсу — з допомогою розподільників або пропорціонаторів у випадку опалення, спеціальних розрахункових коефіцієнтів);
• способу виставляння та оплати рахунків;
• жорсткості застосування і меж дієвості набору заходів у роботі з боржниками.
Таким чином, теза про необхідність впровадження ринкових відносин в ЖКГ залишається не підкріпленою оцінкою дієвості ринкових інструментів для зміни поведінки споживача.
Цілком можливо, що після встановлення приладу обліку в будинку й уточнення реального обсягу споживання певного ресурсу в ньому квартирний облік уже не дасть додаткової економії. Можливо також, що споживач, який має прилад квартирного обліку, спочатку отримує економію, але потім уже не змінює своєї поведінки або змінює її дуже мало. У цих випадках капіталомістка програма з оснащення квартир приладами обліку не дасть додаткової економії в порівнянні з тим, що може отримати колективний споживач на рівні житлового будинку. До речі, у Франції тільки розпочинають роботу з оснащення окремих квартир у багатоквартирних будинках приладами обліку води. У США квартири в прибуткових будинках, як правило, не оснащені приладами обліку води і газу, а часто й електроенергії. Найбільшою мірою квартирний облік розвинений у Німеччині, але там існує фантастична (за українськими мірками) фінансова підтримка державою процесу модернізації та оснащення приладами обліку житлового фонду.
Інженерні системи в багатоквартирних житлових будинках побудовані в такий спосіб, що перехід до індивідуального вимірювання і оплати за тепло потребує дуже великих витрат і не вирішує всіх проблем. Залишається проблема оплати комунальних послуг, використаних у місцях загального користування житлового будинку. Для опалення це становить 30—50% всього споживання. В умовах жорстких фінансових обмежень ефективним рішенням є збалансоване поєднання колективних (на рівні будинку) засобів обліку споживання ресурсів та індивідуальних (на рівні квартири) засобів вимірювання параметрів комфорту або й споживання ресурсів, а також організація нових відповідних схем виставляння рахунків.
Теза 8. Для підвищення ефективності управління ЖКГ необхідно розділити функції замовника і підрядника
Дотримуючись цієї рекомендації, у багатьох містах були створені «служби замовника». Проте це не мало результатом реальні ринкові перетворення в ЖКГ. І не могло мати. Сама постановка завдання парадоксальна: ЖКГ значно складніше за двополюсну модель «замовник—підрядник». На кожному рівні управління ЖКГ є функції замовника (управління) по відношенню до одних агентів ринку і функції підрядника (виконавця) по відношенню до інших. Насправді питання в тому, як раціонально побудувати систему управління ЖКГ? Варіантів багато. Особливої популярності сьогодні набула версія делегованого управління і керуючих компаній. Увесь світ використовує прагматичні підходи: управління реформується залежно від завдань, які потрібно вирішувати в даному конкретному місці, а не за наперед визначеними моделями, зліпленими за принципом one size fits all. Слід зазначити, що інституційні схеми не експортуються, вони мають адаптуватися.
Є кілька небезпек. По-перше, делегування управління не означає усунення від управління. Урешті-решт, саме міський голова відповідає за надійність, витратність і якість роботи ЖКГ міста. Питання в тому, яку частину управлінських функцій він може делегувати, хто і як контролюватиме ефективність роботи керуючої компанії. Якщо департамент ЖКГ міста налагодив ефективну систему управління, і місто здатне створити умови для фінансової стабільності підприємств, то в цьому місті немає потреби в делегуванні управління. Управління і контроль мають ціну і ефективність. Саме порівняння витрат і результатів дасть змогу визначити наявність або відсутність доцільності делегування управління.
Проте якраз з оцінкою результативності управління справа йде погано. Так, у Франції, де делеговане управління існує вже дуже давно, тільки 2004 року була запропонована перша система критеріїв для оцінки ефективності управління комунальними підприємствами. Тобто ще до цього часу неможливо оцінити ефективність роботи керуючих компаній, а отже, й порівняти їх між собою.
Ретельний аналіз ризиків покаже, чи є керуюча компанія ще й компанією, що ухиляється від ризиків. Якщо всі функції управління делегуються тільки одній компанії, то виникає питання про можливість організації конкуренції на ринку ЖКГ. Адже приватна керуюча компанія не зобов’язана проводити конкурси при розподілі робіт між підрядниками. Вона може далі делегувати функції управління своїм підрядникам уже від свого імені.
Зразкова схема там, де ще немає колективних споживачів комунальних послуг, може виглядати таким чином. Усі власники житлового фонду делегують департаменту ЖКГ право представляти їхні інтереси. Департамент виконує функції власника житлового фонду і комунальних систем та реалізує свої функції через укладання договорів-доручень на управління житловим фондом, формування фінансового плану житлових компаній, визначаючи їхню виробничу програму та розцінки на окремі види робіт, а також муніципальні стандарти якості роботи житлових компаній через систему кількісних і якісних індикаторів-показників результативності їхньої роботи. Розцінки на окремі види робіт однакові для всіх житлових компаній і відносно стабільні. З допомогою системи індикаторів оцінюється діяльність окремих житлових компаній, із зони обслуговування найменш ефективних компаній виділяється ряд житлових будинків (житловий квартал), який виставляється на тендер. У такий спосіб удасться уникнути монопольного закріплення зон обслуговування. До того ж на конкурсній основі можна розподіляти всю або частину робіт з капітального ремонту, організувавши ефективну процедуру їх приймання з тим, щоб житлові компанії не усували чужих «недоробок» за свій рахунок.
Конкуренція в ЖКГ означає, що покупець може вибрати постачальника. Тобто питання не тільки в наявності вибору, а й у тому, хто, власне, покупець, і хто вибиратиме. Сьогодні постачальника в кращому разі вибирає місцева влада. Якщо з’являється колективний покупець, то вибір має залишитися за ним. Адже на оплату послуг ЖКГ дедалі більше використовуються гроші з гаманців населення.
Зрозуміло, що ринок управління житловим фондом не сформується відразу. Потрібен час. Потрібно сформувати попит на ці послуги і їх пропозицію, взаємну довіру постачальника і покупця, збудувати «правила ринку». Усе це потребує часу, подолання соціальної інерції і накопиченої роками взаємної недовіри в «бермудському трикутнику» «населення—влада—житлово-комунальне підприємство», потребує покрокових дій у напрямку від простого до складного.
Теза 9. Поліпшення ситуації в ЖКГ пов’язане з приходом приватного бізнесу
Ця теза сьогодні одна з найпопулярніших у ЖКГ. Уряду не вдалося, у міської влади не дуже виходить, спробуємо привернути приватний бізнес. Проти цієї тези виставимо дві інші: «приватна монополія не краща за державну» і «правила роботи на ринку важливіші за форму власності оператора».
Щоб вкласти кошти і повернути їх уповні, потрібно реформувати систему відносин на ринку тепла.Така реформа поступово розгортається і набуває дедалі чіткіших контурів. Уже сьогодні існують різноманітні форми відносин на ринку: приватна, оренда приватними компаніями комунальної власності, оренда місцевою владою приватної власності, комунальні оператори на комунальній власності.
Ще немає підстав стверджувати, що будь-яка з цих форм ефективніша за іншу. На питання, чи є докази того, що приватний оператор експлуатує системи ефективніше, ніж комунальний, за однакових правил роботи на ринку, учасники семінару Міжнародного енергетичного агентства з політики централізованого теплопостачання в 20 країнах з перехідною економікою позитивної відповіді не дали. Не дали ствердної відповіді і французькі експерти з делегованого управління. Проте всі погодилися, що приватні компанії проводять гнучкішу політику щодо утримання і залучення клієнтів і більшою мірою орієнтовані на задоволення потреб кінцевих споживачів. Усі також погодилися з тезами, що «приватна монополія не краща від державної» і «правила роботи на ринку важливіші за форму власност
| 
